Вважаєте, першою пошуковою системою був Google? Ен ні, все почалося значно раніше… Розвиток перших комп’ютерних пошукових систем розпочався в далеких 60-х, коли у 1961 році професор Массачусетського технологічного інституту (MIT Lincoln Laboratory) Джозеф Ліклайдер aka J.C.R. (1915-1990), ідейний натхненник Джона Маккарті та Марвіна Мінськи, сформулював концепцію глобальної комп’ютерної мережі.
ARPANET як предвісник сучасного Інтернету
У своїй праці “Синбіоз комп’ютера і людини” Джозеф Ліклайдер писав:
“Симбіоз людини та комп’ютера – це очікуваний етап розвитку взаємодії між людьми та машинами. Попередній аналіз показав, що в симбіотичній співпраці інтелектуальні операції виконуватимуться набагато ефективніше, ніж це робить людина. Для досягнення такого ефективного союзу необхідно розвивати систему поділу часу, компоненти пам’яті та її організацію, мови програмування та пристрої введення-виведення.
…Є надія на те, що в не такому віддаленому майбутньому людський мозок і комп’ютер будуть дуже тісно пов’язані між собою, а результат такої співпраці мислитиме так, як жоден людський мозок до цього не робив, і оперувати цим способом, відмінним від того, яким користуються відомі нам сьогодні машини для обробки інформації.
…Здається розумним уявити собі «розумовий центр», який зможе увібрати в себе функції сучасних бібліотек і передбачувані прориви в області зберігання та вилучення інформації, а також симбіотичні функції, описані вище в даній роботі.”
Згодом ідея глобальної комп’ютерної мережі почала проростати і втілюватися в життя співробітниками Міністерства оборони США – Робертом Тейлором (директор ARPA’s Information Processing Techniques Office) та Ларрі Робертсом (керівник-інженер проєкту ARPAnet). Останній запропонував об’єднати окремі комп’ютери міністерства в експериментальну мережу, описану Ліклайдером. За основу була прийнята система ППО – SAGE.
У 1962 році Леонард Клейнрок запропонував теорію пакетної пересилки даних, а у 1963-му було винайдено кодування символів ASCII. У 1965 році Ларрі Робертс і Томас Мерріл з допомогою телефонної лінії встановили перше мережеве з’єднання між комп’ютерами в Массачусетсі і Каліфорнії. Далі під керівництвом Ліклайдера, Робертс почав розвивати цю мережу. Так з’явився «ARPANET» (Advanced Research Projects Angency Network) — прообраз сучасного інтернету.
Над розвитком ARPANET у подальшому працювало Агенство оборонних дослідницьких проєктів США – Defense Advanced Research Projects Agency (DARPA), у яке входили співробітники кращих наукових інститутів Сполучених Штатів Америки. Пентагон поставив перед науковцями непросте завдання: створити децентралізовану комп’ютерну мережу, якою могли б користуватися військові під час ядерного нападу на країну. При цьому мережа мала забезпечувати зв’язок між різними командними центрами оборони США в умовах ядерної атаки. Основними критеріями були – автономність і захищеність. Навіть за руйнації деяких вузлів повідомлення в мережі все одно повинні були потрапляти до адресата.
Мережу спершу використовували в закритому доступі у науково-дослідницьких цілях. Експеримент виявився вдалим і тоді її почали використовувати у щоденній роботі.
Перший вузол ARPANET з’явився у 1969 році, але до нього підключалися лише державні установи. Станом на 1971 рік налічувало близько 19-ть вузлів. Щоб пришвидшити процес підключення було прийняте рішення розробити єдиний мережевий стандарт-протокол, тобто програмне забезпечення, яке би здійснювало та контролювало підключення. У 1972-му під керівництвом Стівена Крокера було презентовано Network Control Protocol. У 1973-му Рей Томплісон винайшов електронну пошту.
У 1973 році Міністерство оборони США ініціювало програму інформаційної безпеки, яка передбачала забезпечити надійний, цілісний і безперебійний зв’язок комп’ютерів в єдиній електронній мережі. Того ж року був налаштований перший інтернаціональний зв’язок через трансатлантичний кабель з Лондоном та Норвегією.
У 1974 році дослідник Вінтон Серф запровадив термін «Internet» (“мережа мереж”). На основі концепції Ліклайдера “Міжгалактична мережа” (Galactic Network), ним була започаткована ідея інтернаціональної комп’ютерної мережі (International Network), до якої міг підключитися кожен у будь-якій точці земної кулі, незважаючи на відстані і державнв кордони. Разом з Бобом Каном він розробив стек протоколів TCP/IP, завдяки якому сервери почали обмінюватися даними між собою. Обох часто називають “Батьками інтернету”.
У 1975 році ARPANET перейшов із закритого режиму у публічний. З нього було виокремлено мережу MILNET, якою користувалися виключно представники Міноборони США. У 1990 році мережу оновили і переіменували в NIPRNET. До неї входить військова підмережа роутерів SIPRnet.
У 1977 році дослідникам вдалося об’єднати комп’ютерні мережі в Америці, Швеції й Канаді. Була проведена перша демонстрація інтернету – науковці запустили пакети, які мали безкінечно циркулювати по мережі. Загалом, презентація пройшла вдало, інтернет-пакети сукупно пройшли довжину у 94 миль, жоден з них не було втрачено.
До мережі під’єдналися декілька організацій і університетів: Стенфордський, Каліфорнійський, Юта. Було також створено окрему мережу для навчальних закладів і дослідницьких установ — NSFNET. У Великобританії згодом виник подібний аналог – JANET.
У 1979 році розробники створили відкриту версію Arpanet під назвою USENET, яка не модерувалася і використовувалася для спілкування та публікації файлів. Доступ відбувався по протоколу NNTP. У середовищі Usenet з’явилися такі відомі поняття як: нікнейми, смайли, модератори, тролінг, флуд, флейм, бан, FAQ, спам тощо.
У 1983-му ARPANET перевели на новий TCP-протокол.
1988 року до мережі приєдналися Канада, Данія, Фінляндія, Франція, Норвегія та Швеція.
У січні 1989 року мережа нараховувала вже 80 тисяч вузлів. До неї приєдналися Австрія, Німеччина, Ізраїль, Італія, Японія, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія та Великобританія. Кількість вузлів збільшувалася в геометричній прогресії і досягла 160 тисяч.
У 1990 році проєкт ARPANET закрили і на його місці почали активно розвиватися альтернативні мережі. Було запущено комерційний доступ до мережі Usenet/NSFNET по телефонній лінії з допомогою dial-up модему швидкістю 56 кбіт/с. Великої популярності набрала мережа FIDONET в середовищі MS-DOS, створена американським програмістом Томом Дженнінгсом. Також були популярними електронні дошки оголошень BBS, які давали змогу користувачам спілкуватися через комутовані телефонні мережі. Тільки в Києві станом на 1991 рік нараховувалося понад 50 BBS. Хоча, цю технологію використовували в США ще в далекі 60-70-ті роки.
Загалом, Dial-up Internet ще довго використовувався по всьому світу, допоки його не замінив широкосмуговий, оптоволоконний, супутниковий інтернет.
Поява вебу (World Wide Web)
Кількість вузлів різних вузлів і мереж Інтернету продовжувалася збільшуватись. Поряд з тим збільшувалась і кількість комп’ютерів з підтримкою GUI – графічного “віконного” інтерфейсу. Виникла ідея структурувати електронні ресурси в єдину інформаційну систему WWW (World Wide Web (W3), “Всесвітня павутина”), а за одно розробити веб-інтерфейс доступу до них.
Цю ідею представив і реалізував у 1989 році британський фізик та інформатик – Тім Бернерс-Лі. Все почалося ще у 1980-х роках з корпоративної системи обміну документами Equire, яка використовувалась всередині корпоративної мережі ЦЕРН (Європейський інститут з ядерних досліджень в Швейцарії). Це дозволило співробітникам легко публікувати свої документи і вибудовувати структуру документа, подібну Вікіпедії, з великою кількістю посилань та можливістю внесення правок на льоту.
Таким чином, у період з 1986-1991 рр. Томом Бернерсом-Лі були розроблені наступні технології:
- HTTP (Hyper Text Transfer Protocol) – протокол доступу до гіпертекстових веб-документів
- HTML (Hyper Text Markup Language) – мова розмітки гіпертекстових документів
- URI (Uniform Resource Identifies) – ідентифікатори веб-документів
- URL (Uniform Resource Locator) – адреси веб-документів
Отже, користувачі Інтернету змогли з допомогою HTML розробляти власні веб-сторінки та публікувати їх в інтернеті. Вони отримували публічні URL-адреси й кожен у кого був комп’ютер та інтернет міг відкрити та переглянути їх. Щоправда, для цього потрібен був ще веб-браузер – програмне забезпечення для відображення веб-сторінок по HTTP-протоколу.
Відбулась своєрідна революція інтернету – перехід від терміналу (консолі) до гіпер-текстового інтерактивного веб-інтерфейсу (hypertext GUI). Перший у світі веб-сайт був розміщений Бернерсом-Лі 6 серпня 1991 на веб-сервері, доступному за адресою http://info.cern.ch/. Першим у світі браузером був – Mosaic від NCSA (National Center for Supercomputing Application). Згодом з’явилися Netscape Navigator від Sun Microsystems та Internet Explorer від Microsoft.
У 1994 році з’явилася техногія CSS, а у 1996 – JavaScript. Це дозволило користувачам створювати більш гнучкі та просунуті веб-сторінки – з навігацією, графікою, скриптами, проєктувати власні дизайни, застосовуючи каскадні таблиці стилів. Була засновна Тімом Лі організація з розвитку інтернету – World Wide Web Consortium, W3C.
Розвиток Інтернету в Україні
В Україні, на відміну від США, де Інтернет був народним і фінансувався державним коштом аж до кінця 90х, інтернет-технології розвивались в основному приватними, комерційними структурами. Одна з них – компанія “Технософт” (Relcom) з Києва на чолі з Юрієм Янковським, який 19 грудня 1990 року став першим користувачем інтернету в Україні. Витрати на організаціюю з підключення Інтернет були колосальними. Персональний комп’ютер являв собою дорогу розкіш, про яку середньостатистичний українець міг лише мріяти.
У 1990 році було створено перші три вузли доступу до мережі (через Москву до Фінляндії). З 1991 року почалися переговори з IANA (Internet Assigned Numbers Authority) – міжнародна організація з адресних імен в інтернеті. В ніч з 1 на 2 грудня 1992 року IANA делегувала українським адміністраторам (Олегу Волощуку і Ігору Свиридову) доступ до домену верхнього рівня .UA. На початках адміністрування відбувалося на волонтерських засадах, пізніше було передане компанії “Хостмайстер”.
На той час єдиним доменом колишнього Радянського Союзу та усього пострадянського простору був лише (досі існуючий) – .SU (Soviet Union). Реальна робота домену UA розпочалася лише з січня 1993 року. Через певний час з’явилися ще 27 регіональних доменів для різних областей і два окремих для Києва та Севастополя. Щоправда, частина з них мала україномовне написання (ternopil.ua, lviv.ua), а частина — російськомовне (kiev.ua, kharkov.ua).
У 1995 році відбулася реєстрація та вступ українських компаній до асоціації європейських реєстраторів доменних імен RIPE (Réseaux IP Européens). В Україні з’явилися Local Internet Registries (LIR), тобто локальні організації з правом реєструвати доменні імена та адмініструвати український IP-простір. Почали активно функціонувати публічні домени – net.ua, gov.ua, com.ua. У 1997 році були запущені дволітерні доменні зони — rv.ua (Рівне), lt.ua (Луцьк), dp.ua (Дніпро) та інші.
Після цього український інтернет почав розвиватися енергійніше, з’явилися перші інтернет-проавайдери – “UKRTELECOM”, “GOLDEN TELECOM”, “Infocom”, “Tenet”, “Relcom”, Lucky.net, ЛіТЕХ, Глобал Юкрейн, а разом з тим і перші інтернет-ресурси. Компанія “Інфоком” розпочала розбудову національної мережі передачі даних під назвою – “УкрПак”. У співпраці з міжнародними телеком-операторами вони надали можливість Україні підключитися до електронної банківської системи SWIFT.
В Західній Україні, зокрема у Львові, одним з перших інтернет-провайдерів була державна науково-телекомунікаційна компанія “UARNET” (Ukrainian Academic and Research Network). У 1993 році спільно зі Шведською космічною корпорацією, побудували власний супутниковий канал зв’язку до глобальних інформаційних мереж та забезпечили наукові, освітні та державні установи якісним доступом до Інтернет. У 1994 році підприємство було зареєстровано в RIPE й згодом отримало можливість реєструвати домент у зонах .ua, .com.ua, .gov.ua, .org.ua, було адміністратором домену львівського регіону .lviv.ua. У 2008 році розпорядженням Президії НАН України №34 “УАРНЕТ” призначено оператором Академічної мережі обміну даними НАН України.
В Дрогобичі і районі через магістраль”УАРНЕТ” у 2000 році з’явився перший інтернет-вузол, доступ до якого надавався через телефонні модеми сервіс-провайдером “Сандра”. Один з перших дрогобицьких сайтів – drohobych.net був запущений у 1999 році. Його підтримували наукові працівники “ЛаКТел” – лабораторії комп’ютерних телекомунікацій.
На сайті Верховної Ради України за 1997 рік можна побачити список посилань на українські веб-сервери того часу. Користувачі українського інтернету (UAnet) тоді зосереджувалися в основному у великих містах: Київ, Харків, Одеса, Львів тощо. Велику популярність мали – портали новин, дошки оголошень, форуми, чати. В каталозі за 2000-й рік налічувалось 1990 інтернет-ресурсів.
У 1998 році уряд США остаточно зняв з себе відповідальність за управління Всесвітньою Інтернет Мережею, для чого створив некомерційну організацію ICANN (Internet Corporation for Assigned Names and Numbers), головою якої зараз є Естер Дайсон. У різних країнах з’явилися реєстратори доменних імен.
16 листопада 2000 в Києві був підписаний Меморандум «Про об’єднання зусиль уповноважених державних органів та інтернет-сервіс-провайдерів України при створенні Національного Реєстру доменних імен в зоні UA». Домен .UA визнали національним надбанням України.
26 грудня 2007 року були зарезервовані нові доменні зони з українськими назвами міст, наприклад kharkiv.ua, kyiv.ua. Цей процес відбувався більше 10 років. Останні доменні зони zakarpattia.ua та uzhhorod.ua були делеговані та відкрили реєстрацію для користувачів 1 лютого 2024 року.
2010-го року в Україні кількість зареєстрованих доменних імен подолала межу в півмільйона. З’явилися підтримка IPv6 та можливість реєстрації кириличних доменних імен. В 2011-му була додана підтримка технології EPP та введено DNSSEC для доменів зони .UA.
Перші пошукові системи
Archie
Доступ до файлів на ранніх етапах розвитку Інтернету здійснювався з допомогою командного рядка і мережевої служби Telnet, яка встановлювала пряме з’єднання з комп’ютером, де знаходився потрібний файл. На цьому етапі лише налагоджувався зв’язок, передачу файлів ще не винайшли. І лише згодом за допомогою спеціальної служби FTP можна було цей файл завантажити й переслати.
Мережі розросталися, а файлів більшало. Було створено безліч FTP-серверів, які виступали електронним сховищем файлів, організованих в директоріях, за принципом зберігання інформації на персональному комп’ютері. У 1990 році групою системних адміністраторів та студентів Університету Мак Джил (McGill) у Монреалі був створений “Archie” – сервіс індексації FTP-серверів та файлових сховищ. “Арчі” був прототипом сьогоднішніх пошукових систем, але значно примітивнішим і обмеженішим у своїх можливостях. Він «блукав Інтернетом», розшукував файли на різних FTP-серверах і завантажував список директорій кожного знайденого сервера у власний публічний каталог. Цей каталог потім оброблявся та зберігався у централізованій базі даних, усередині якої можна було здійснювати пошук.
Gopher
У 1991 році команда Марка Мак-Кахілла (Mark McCahill) з Університету Міннесоти створила власний інтернет-протокол “Gopher”, який поєднував в собі обидва протоколи — Telnet і FTP, а також включав пошуковий індекс Archie, WAIS та інших систем. Доступ відбувався через веб-інтерфейс. Таким чином, пошуковою системою могли користуватись люди без підготовки. Екосистему Gopher часто вважають ефективним попередником Всесвітньої мережі.
Wanderer
У 1993 році студент-фізик Массачусетського технологічного інституту Метью Грей (Mathew Gray) створив перший широко відомий пошуковий робот (бот), названий “World Wide Web Wanderer” або просто “Wanderer”, що в перекладі з англійської означає “блукач” або “мандрівник”. Винахід був покликаний допомогти студенту проаналізувати розміри мережі Інтернет та швидкість її зростання. “Wanderer” відвідував веб-сторінки та заносив їх у свою базу – індекс.
WebCrawler
1994 рік став переломним в історії створення пошукових машин. Студент випускного курсу Вашингтонського університету Браян Пінкертон (Brian Pinkerton) втомився від нескінченної низки електронних листів, які надсилали йому друзі, з інформацією про сайти, знайдені в інтернеті. Відвідування сторінок забирало чимало часу й Пінкертон створив бота, якого назвав “WebCrawler” (Веб-краулер). Як і “Wanderer”, він індексував інтернет, зберігаючи також текстові дані.
Розробник представив своє дітище у квітні 1994 року. База даних на той час містила інформацію про 6000 знайдених серверів. Вже за тиждень вона почала розширюватися – щоденний приріст становив понад 100 нових серверів. Так фактично народилася перша пошукова машина. З’явився термін — “інтернет-павук” або “краулер” (crawler) — той, що сканує, парсить інтернет.
Yahoo
У січні 1994 року аспірантами з електротехніки Стенфордського університету Джеррі Янг і Девід Філо був створений сайт-каталог під назвою «Посібник Джеррі та Девіда до всесвітньої мережі». У березні того ж року його було перейменовано на “Yahoo”. Домен “yahoo.com” був зареєстрований 18 січня 1995 року. 2 березня була заснована пошукова система під назвою “Yahoo!”. Саме слово розшифровується з англійської як “Yet Another Hierarchically Organized Oracle” (укр. “Ще один ієрархічно організований оракул).
AltaVista
Однак, фактично першими, хто заснував повнофункціональну пошукову систему — були дослідники Digital Equipment Corporation з Пало-Альто, Каліфорнія (США). Ними розроблено інноваційний веб-сканер і сервер, який мав власні центри обробки даних та сервери баз даних. Пошукова система “AltaVista” стала шалено популярною, адже першою надавала послуги для пошуку матеріалів у загальнодоступній мережі. Запущена вона 15 грудня 1995 року на домені altavista.digital.com.
За даними Media Metrix, у 2000 році пошукову систему “AltaVista” використовували 17,7% користувачів Інтернету, тоді як Google використовували лише 7% користувачів. AltaVista довгий час була постачальником Yahoo!, й у 2003 році була продана їм.
Надалі, протягом 1995–1997 років почали з’являтися інші пошукові системи, відомі і маловідомі: Lycos, Infoseek, SavySearch, MetCrawler, Excite, HotBot, LookSmart, NorthernLight тощо.
Лише у 1998 році студентами Стенфордського університету Ларрі Пейджем та Сергієм Бріном була заснована пошукова система Google, яка початково являла собою внутрішній пошук університетською мережею, доступний за URL-адресою: http://google.stanford.edu/. Роком раніше, 15 вересня 1997 року був зареєстрований домен – google.com. З часом проєкт покинув стіни університету і став продуктом компанії Alphabet.
Познайомилися майбутні засновники Google влітку 1995-го. Коли Сергій Брін навчався на факультеті комп’ютерних наук і записався на роль своєрідного екскурсовода для потенційних студентів. Коли Пейдж вступив до Стенфорду на 95/96 навчальний рік, він і Брін зблизилися. Часто дискутували на різні теми – від комп’ютерів до філософії. Друзі почали називати їх нерозлучною парочкою.
Хобі проект Бріна полягав у створенні програмного забезпечення, яке могло б надавати рекомендації щодо фільмів на основі смаків та історії перегляду. Одержимою мрією Пейджа було створення мережевої системи автономних автомобілів для перевезення людей.
Пейдж народився в Іст-Лансінгу, штат Мічиган, 26 березня 1973 року. Брін народився в Москві, в СРСР епохи залізної завіси, 21 серпня 1973 року, емігрувавши до Сполучених Штатів лише тоді, коли йому було шість років. Пейдж був стриманий, тихий, споглядальний. Брін був товариським, товариським, гучним. Пейдж був глибоким мислителем, візіонером. Брін, розв’язувач задачі, інженер. Обоє походили з академічних родин. Батько Пейджа був новаторським професором інформатики в Університеті штату Мічиган, де його мати також була викладачем комп’ютерного програмування. Батько Бріна був професором математики в Університеті Меріленда, а мати — науковим співробітником Центру космічних польотів імені Годдарда NASA.
Незважаючи на те, що вони були одного віку, Брін випередив Пейджа на два роки в академічному плані, тому що він отримав ступінь бакалавра з комп’ютерних наук у віці 19 років і склав всі необхідні іспити Стенфордського університету на докторську програму з першої спроби. Але, незважаючи на цю перевагу, і незважаючи на те, що він отримав стипендію Фонду науки нації, яка дозволяла йому робити практично все, що він хотів, Брін зайшов у глухий кут у своєму прагненні знайти тему дисертації. Звичайно, новоприбулому Пейджу теж потрібно було визначитися з дисертацією, і так доля підштовхнула пару ще ближче один до одного.
У 1996 році Ларрі Пейдж запустив проєкт BackRub, який з допомогою пошукових ботів (“краулерів”) повинен був парсити усі веб-посилання, які існували в Інтернеті. Формуючи з них каталог та ранжуючи за кількістю зворотних посилань. Невдовзі до нього приєднався Сергій і вони разом створили агоритм ранжування веб-сторінок під назвою PageRank. На той час вони ще жили у всесвіті великих гравців пошуку: Yahoo, Excite, Lycos, AltaVista, AskJeeves, MSN і так далі. Вони підготували велику статтю “Анатомія великомасштабної гіпертекстової пошукової системи в Інтернеті”, яка була представлена на конференції в Австралії в травні 1998 року.
Слід зазначити, що алгоритм PageRank/BackRub на той час не був єдиним. У 1996 році інженер на ім’я Янхун (Робін) Лі розробив алгоритм під назвою RankDex, працюючи на Dow Jones. Зрештою Лі повернеться до свого рідного Китаю і використає отримані знання, щоб зрештою створити Baidu — найпопулярнішу пошукову систему в цій країні.
До 1997 року Ларрі Пейдж і Сергій Брін зробили прототип майбутньої пошукової системи та почали тестувати її у внутрішній мережі Стенфордського університету. Невдовзі вони зробили її доступною широкій аудиторії.
До кінця 1998 року пошукова система фіксувала понад десять тисяч запитів на день. Пейдж і Брін відстежували журнали сервера та вносили корективи до своєї системи на основі наданих даних. Вони назвали сервіс Google, граючи слів «googol», що означає 1, за яким слідують 100 нулів. Ідея полягала в тому, щоб припустити, що їхня пошукова система захоплює всю мережу, все, що існує. «Назва відображала масштаб того, що ми робили», — сказав Брін пізніше.
Проєкт швидко розрісся до небачених масштабів і вийшов за межі Стенфорду. Вже тоді його пошукова база складалася приблизно з 25 мільйонів сторінок. Про це красномовно свідчило гасло: “Index contains ~25 million pages (soon to be much bigger)”.
Керівництво університету початково ставило ставку на те, щоби з їхніх стін вийшло якомога більше першокласних спеців та великих технологічних проєктів, а тому не стали заперечувати, коли хлопцям забракло ресурсів і ті почали шукати альтернативи для фінансування проєкту, а навпаки допомогли їм, познайомивши з засновником Sun Microsystems. Енді Бехтольсхайм виписав їм чек на 100 тис. американських доларів. Надалі вони залучили 1 мільйон від директорів “Netscape” Рама Шрірама та Джеффа Безоса з “Amazon”. Таким чином, дослідницький проєкт перетворився на успішний стартап!
Першим офіційним офісом Google став гараж Сьюзен Войчицькі та Денніса Тропера за адресою Santa Margarita Ave., 232 у Менло-Парку, який вони орендували за 1700 доларів в місяць. До 1999 року використання пошукової системи збільшувалося на 50 відсотків на місяць. Зі 100 000 пошукових запитів на день на початку того ж року, до кінця 1999 року Google отримував у середньому сім мільйонів пошукових запитів на день.
Структура пошуковика складалася зі стандартних елементів: меню сервісів Google, пошукового рядка, інструментів пошуку та навігації. Серед спецелементів пошукової видачі переважали: новини, зображення, карти, пов’язані ключові слова. Пізніше почали з’являтись спеціальні блоки (“колдунщики”): каруселі, Knowledge Graph (графа знань), погода, новини та інше.
На сьогодні, Google — гегемон веб-пошуку, який володіє колосальними потужностями. Це гігантська розгалужена система, яка присутня на сотні регіональних доменів й включає такі програмні рішення як Youtube та Android.
Однак, попри це, існує велика кількість альтернативних пошукових систем. Про них можете прочитати в статті: Альтернативні пошукові системи і платформи для OSINT.
Українські пошукові системи
Перша українська інформаційно-пошукова система <МЕТА> заснована 12 листопада 1998 року Юрієм Назаровим у Харкові. Працювала на домені meta-ukraine.com, на сервері Харківської політехніки. Вона була орієнтована на пошук в українському сегменті інтернету і була популярною серед науковців, учителів, школярів та студентів. Це й не дивно, адже знайти потрібну інформацію для реферату було просто як ніколи. Деякий час її навіть використовували в Кабінеті Міністрів України. В основі був пошуковий двигун, розроблений лінгвістичною компанією “Агама”, яка володіла пошуковою системою АПОРТ.
В січні 2000 року пошукова служба <МЕТА> надала можливість своїм користувачам формулювати запити українською мовою з урахуванням морфології українських слів. У вересні 2001 року за підтримки компанії SigmaBleyzer створено нове пошукове ядро для ІПС <МЕТА>. У жовтні 2002 року ІПС <МЕТА> опрацювала 2 064 522 запити. База пошуку містила інформацію про 42 702 сервери (5 442 681 URL-адреси). Сьогодні система агрегує результати пошуку Google і належить ТОВ «Мета Юей», керівником якого є Вадим Лисий.
Поряд з META, у різний час працювали інші інформаційно-пошукові системи та каталоги, такі як:
- BRAMA – один з найстаріших українських електронно-інформаційних проєктів, започаткований ще у 1994 році як сайт-гофер на базі проєкту Infomeister. У 1995 році було запущено веб-сайт Brama, а у 1997-му з’явився інтернет-пошук по різноманітному веб-контенту. Ресурс також виконував роль інтернет-каталога;
- SESNA – пошукова система, яка діяла в межах міжнародного порталу UA Zone, заснована адміністратором Сергієм Синило та програмістом Олегом Барановським;
- UKR.NET – інформаційна платформа запущена у 1998 році. Проєкт починався як український поштовий сервіс на домені ukr.net;
- Bigmir)net – інформаційно-пошуковий каталог і рейтингова система, запущена у 2001 році. Інтегрував у собі різні сервіси: каталог українських сайтів, пошук, новини, спорт, суспільство, пошта, радіо. Пошук здійснювався на базі Google/Яндекс;
- UAport – інформаційно-пошукова платформа, сайт-каталог, запущений у 2001 році;
- Шукалка – амбіційний проєкт українських програмістів з метою популяризації УАнету. Відбувся в 2012 році, але довго не проіснував.
Джерела і посилання
- Інтерфакс. Як і коли створювалася українська Мета
- Хабр. 20 років еволюції мережі Інтернет в Україні, а якою ви пам’ятаєте мережу 20 чи 10 років тому? [ru]
- «Дозволяючи створювати нові російськомовні домени, ми тим самим дозволяємо жити ідеї повторної комунізації України» — інтерв’ю з адміністратором національного домену UA Дмитром Кохманюком
- Tokar. Як розвивався інтернет в Україні впродовж 26 років незалежності
- Сайт-каталог ресурсів “Sites in Ukraine and about Ukraine” (1997-2017).
- Сайт-каталог “Ukrainian WWW sites”.
- Електронний інтернет-каталог “UkraiNet Yellow Pages” (1998-2016).
- Brian McCullough. The History of Google
- Как Интернет обыграл КГБ.
Автор: © Konrad Ravenstone, KR. Laboratories Research
